За будь – яких часів родина
відігравала значну роль у виховному процесі; інколи – головну, інколи –
поступалася пальмою першості школі та суспільству, але завжди – саме в сім’ї
починався процес виховання дитини.
Про сучасну родину багато
пишуть і говорять. Адже виховання дітей у ХХІ столітті – процес поєднання
плідної та наполегливої праці як сім’ї, так і школи та суспільства.
Розглянемо більш детально
особливості стилів виховання, приділивши увагу результатам кожного з них та
врахуванню психологом їх у своїй роботі.
Кожен період в історії
характеризується певними стилями виховання: залежно від того, в якому типі
особистості було зацікавлене суспільство. Стилі виховання в різні історичні
епохи вивчали багато вчених, серед яких Я.А. Коменський, Й.Г. Пестолоцці, Ж.-Ж.
Руссо та ін..
Отже стилем сімейного
виховання слід розуміти характерне ставлення батьків до дитини, які
застосовують певні засоби й методи педагогічного впливу, що полягають у
своєрідній манері словесного звернення та взаємодії.
На сучасному етапі розвитку
освіти тісна взаємодія сім’ї і школи є одним із пріоритетних напрямків
виховання. Такі знання дозволять психологу та класному керівникові визначити,
як саме складаються відносини в родині дитини, які методи застосовують батьки
для покарання та заохочення, які моральні цінності домінують у родині і – як
наслідок – які моральні цінності вона формує, як ставляться батьки до дитини. У
психологічній літературі виокремлюють таку стилі сімейного виховання:потуральник,
змагальний, розважливий, запобігливий, контролюючий, співчутливий,
гармонійний..
На формування стилів
сімейного виховання впливають об’єктивні та суб’єктивні фактори, а також
генетичні особливості батьків і дитини. На вибір стилю сімейного виховання
впливають:
·
типи темпераменту батьків, їхня сумісність;
·
традиції родини, у яких виховувалися самі батьки;
·
науково – педагогічна література, яку читають батьки;
·
рівень освіти батьків.
Майже з пелюшок дитині надано
повну, безконтрольну свободу дій. Дорослі в таких родинах частіше за все
зайняті собою: власними справами, друзями та роботою, їх майже не хвилює
душевний стан дитини, вони байдужі до її потреб і запитів, а іноді просто не
вважають за потрібне звертати на них увагу.
Непослідовно й невміло такі батьки
використовують методи як покарання, так і заохочення: наприклад, карають дитину
й відразу ж заохочують її, лишень би вона не засмучувалася та не заважала
батькам.
Головний метод виховання в такій родині – батіг та
пряник. Взаємини з дитиною будуються таким чином, що мимоволі пророкують її на
пошук найбільш вигідних форм взаємодії з оточуючими, стимулюють формування
таких якостей, як догідництво, лестощі та підлабузництво.